Борис Олександрів – відомий канадсько-український поет, науковець, редактор, бібліотекар, директор п'яти торонтських бібліотек. Справжнє прізвище – Борис Олександрович Грибінський (21 липня 1921 – 21 грудня 1979),  перебране ім`я – на честь його батька. Автор поетичної збірки “Туга за сонцем”, інших поезій, гумористичних і сатиричних творів, зокрема, збірки фейлетонів “Свирид Ломачка в Канаді”, які підписував псевдонімом «Свирид Ломачка». Засновник (разом із Ю. Стефаником і В. Софроновим-Левицьким) Канадського об’єднання українських письменників «Слово», був головою його торонтського відділу, членом президії письменницької організації в Нью-Йорку; в Україні – редактором двох газет; у Зальцбурзі – редактором газет “Промінь”, “Наш Шлях” і співредактором видань «Літаври», «Нові дні»; в Канаді – головним редактором журналу «Молода Україна» (Торонто, 1952–1960), співробітником газети «Новий шлях» (New Pathway), журналу «Сучасність» (Німеччина) та інших.

Народився на Житомирщині. Навчався у Київському педагогічному інституті (відділення української мови та літератури). За часів Другої світової війни вчителював, займався журналістикою. В 1944 році разом із батьком, який пройшов через дворічний  арешт НКВС, змушений був покинути Україну. В 1948 році вони переселилися до Канади. У 1950-му – Олександр одружився зі Світланою Вакуловською, з часом – відомою україномовною поеткою (псевдонім – Світлана Кузьменко). Подружжя виховало двох синів.

У 1962 році Б. Грибінський закінчив бібліотечний і славістичний відділи Оттавського університету. 1971 року важко перехворів на грип, який спричинив втрату слуху. А в 1979-му, коли на Різдво розвозив подарунки співробітникам керованих ним бібліотек, загинув під колесами автомобіля п`яного водія. Б. Грибінський пророчо написав, ніби про себе: «Залишились по ньому годинник, перо, камізелька. / Залишились газети в безладді, в кутках, на столі,  / І картатий жакет, у якому прорвалась петелька» (див.: Олександрів-Грибінський Б. Поворот по сліду: вибр. поезії 1939–1979. Едмонтон ; Торонто, 1980. С. 157–158).

То була болісна втрата для української діаспори. Його вірші були для багатьох її членів улюбленими; майже 70 поезій стали піснями (композитори: В. Годзяцький, Г. Китастий та ін.). В Україні, на жаль, вони невідомі, як і маловідомий у широких колах нашої вітчизняної громадськості творчий доробок цього одного з визначніших поетів української діаспори [1].

Фонди відділу зарубіжної україніки Інституту книгознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (далі – ВЗУ ІК НБУВ) дають можливість відтворити сторінки життя і діяльності Бориса Олександрова-Грибінського – неординарної особистості.

Він з гірким гумором пише про себе: «публіцист і філософ, недобиток тоталітарних режимів. Народився на третьому році пролетарської революції в селі Безштаньківці, в родині сільського багатія Харлампія Ломачки, розвозчика білої глини. Люди соціалістичними темпами переселялися на кладовище. Я їв переважно вітамінні речі, як от: макуху, бур`ян, цвіт акації – і тому вижив. Любов до книжки не дозволяла мені кинути школу, як це робили багато моїх товаришів. Вчився на факультеті марксизму-ленінізму в Києві. У виступі згадав про голод і опинився в НКВД. І був відрахований від інституту. Війна. «За родину, за Сталіна». Почалася мобілізація. Учителював, поки фашисти не зробили зі школи конюшню. «А далі – нецікаво. Табір, ДП, зупа, УНРА, бандерівці, мельниківці, східняки, західняки, православні, католики і т. д.» [2, с. 10].

Друкуватися він почав з 1939 року в житомирській обласній газеті «Червоне Полісся» (вірш про Тараса Шевченка). Ще за київських студентських років вірші молодого поета відзначив Володимир Сосюра. Перша поетична збірка Б. Олександрова «Мої дні» (1946 р., Зальцбург, Австрія) одержала схвальну оцінку Юрія Клена, Авенарія Коломійця та інших. І пізніше творчість талановитого поета була в полі зору таких відомих літературознавців і критиків різних поколінь, як В. Базилевський, І. Боднарук, В. Боровий, Віра Ворскла, М. Гарасевич, Ю. Герич, В. Жила, А. Зборовський, І. Качуровський (Хв. Чичка), Ю. Клен, Ю. Клиновий, А. Коломиєць, Ю. Копач, Л. Луців, І. Накашидзе, Ф. Погребенник, В. Скорупський, М. Слабошпицький, Яр. Славутич, Наталя Спольська-Томцьо, М. Француженко-Вірний, Ганна Черінь, Л. Череватенко, Ю. Шевельов (Ю. Шерех, Гр. Шевчук), В. Шелест, А. Юриняк та ін.

Б. Олександрів був надзвичайно вимогливою до себе людиною, дуже скромною, ніколи не мав спонсорів, творчістю займався тільки в час, вільний від роботи, тому і відстань від першої до наступної його збірки віршів вимірюється в понад 20 років.

Фонди НБУВ пропонують читачеві ознайомитися з творчим доробком поета: «Туга за сонцем» (1967, Торонто) і «Колокруг» (1972, Торонто), які наполовину складаються з перекладів, «Камінний берег» (1975, Нью-Йорк; Торонто) тощо.

На початках своєї творчості Б. Олександрів, відзначає І. Качуровський, «стояв десь посередині між Рильським та Сосюрою», а згодом створив власний стиль, в якому визначним досягненням є розуміння «єдності європейської культури» [3].

Б. Олександрів так і не зміг здолати в собі тугу за Україною, і це були почуття, зрозумілі українським переселенцям. «Своїм ніжним, ліричним співом він наповнював наші серця і смутком, і радістю. Ми відчували його тугу й інколи були вдячні саме за те, що він говорив про те, про що ми могли тільки думати», – відверто пише відомий український письменник, радіожурналіст і громадський діяч США М. Француженко-Вірний [4]

То є «сум за втраченим, недомріяним і недосягненим, відчуття приреченості з самого народження» [5, с. 49]. Приреченість, якою просякнута, на думку Г. Черінь, вся поетична творчість Б. Олександрова, підкреслюють й інші рецензенти. Вона зазначає, що чимало віршів написано ним про смерть, смерть батьків і навіть власну. Г. Черінь вказує на «елегантні екзерсизи, етюди, вірші-спогади, слова любові» [5, с. 50]. Тон творчості Б. Олександрова, в поезіях якого нею відзначено мелодійність, свій особистий ритм, нагадує їй якоюсь мірою творчість Володимира Сосюри, а ще більше – Максима Рильського; відчуття рівноваги – Євгена Плужника. Не обходить увагою рецензентка й переклади, здійснені Б. Олександровим (найбільше – з російської мови); талановите графічне оформлення книги «Колокруг. Поезії» (обкладинка, заставки), виконане Мироном Левицьким.

І. Качуровський вважає творчість Б. Олександрова відбиттям глибоко пережитої й передуманої лірики, сповитої спокійною мудрістю й зодягнутої «у філіґранну форму поетичних картин, з дотриманням усіх норм поетики й літературної мови. Основним мотивом його поезій є туга за сонцем, тобто, за Батьківщиною. Поет знає, що він ніколи не повернеться в Україну, і саме тому він думкою завжди "на тій межі, якої не дійти"[3]. «Приреченість» (за виразом І. Качуровського) людини – «це вихідна точка Бориса Олександрова у його шуканні суті буття і відноситься до закономірности природних процесів та явищ» (1983, Ч. 1 с. 18). Літературознавець узагальнює, що «наполегливе шукання істини наближає Бориса Олександрова» до екзистенціонального світогляду.

Ю. Клен захоплювався співучістю його текстів, їх мелодійністю. Він писав: «Вірш у Олександрова такий легкий і плинний, який рідко подибуємо у молодих поетів; це співзвучність, яка нагадує Сосюрину. <…> органічне відчуття ритму, що пульсує у нього в крові» [6]. Зауважимо, вже не в перший раз порівняння із Володимиром Сосюрою. На ліричну обдарованість поета, «який легко володіє канонічним віршем», вказує Гр. Шевчук [7]. Ліризм, володіння віршем, культуру мови Б. Олександрова відзначив Ю. Шевельов. На думку В. Базилевського (поета, упорядника ряду книжок і автора літературно-критичних розвідок, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка), Б. Олександрів був ліриком «без претензій на своєрідність» [8], хоча, приміром, вірш “Неможливість” за ситуативною колізією, психологізмом, складною гамою почуттів відносить до одного з вишуканих творів української інтимної лірики.

Утім, як зазначає Н. Спольська-Томцьо, суть творчості Б. Олександрова полягає не в його ліризмі, а в його світосприйнятті: «знаменним у його поетичній творчості є новотвір (тобто, неологізм), а саме – «Колокруг» – «тавтологічне поняття, що означає тип форми у двох її відмінах: у русі і напрямі – «коло», у площині і – «круг», і «колокругу спинити не можна» [9, с.  23].

Н. Спольська-Томцьо аналізує «Поворот по сліду» згідно з порядком розміщення творів у збірці. Так, у першому розділі «поет оспівує молодість» («Мої дні»), і тут відчувається його індивідуалізм. Пошук нового змісту життя відбито в творах зі збірки «Туга за сонцем», просякнутих тугою за минулим. У рецензії відзначено філософські роздуми поета над «проминальністю», сковородинський мотив «духової людини», його модернізм у перекладених ним творах («З чужих пісень»), «властиве йому багатство метафорики та спонтанність уяви», він «продовжує стиль закорінений в неоклясичній традиції». Н. Спольську-Томцьо вражає співзвучність «історичного багажу» Анни Ахматової та Бориса Олександрова («Реквієм»). Утім, вона робить висновок, що «уся творчість Бориса Олександрова позначена тоном рівноваги дослідника, якому доступно бачити причини і наслідки явищ далеко поза межами їх зовнішніх виявів» [9, с. 23].

Н. Спольська-Томцьо узагальнює: «Самоствердження» Бориса Олександрова виступає у його ідентифікації з культурними традиціями його народу, яку поет маніфестує з старослов`янською прозорістю вірша, і продовженням традиції епістолярної лірики, і Сковородинською духовістю, і співзвучністю з розстріляним Відродженням, і багатством української ідіоматики, символіки та метафорики [9, с. 23]».

У збірках Б. Олександрова особливе місце займають вірші, присвячені пам’яті Плужника, Маланюка, Осьмачки, вірші-портрети (“Петрарка”, “Бетховен”, “Старий артист”, “Художник” та інші).

Б. Олександрів писав: «Мої терпкі, гіркі лягають ноти. / Ну ось вони. / Собі чи не собі – / Ці тінями люстровані /озерця? / Прийміть же їх. / Є радість і в журбі. / І в смутку є тепло / людського серця» («Апологія»).

Розкривши книги з творами Б. Олександрова, читач переконається, що «він – поет дуже ніжної і чутливої душі», що «його поезії не належать до спонтанно-емоційних виявів поетичних настроїв чи вражень», а «його творчість це глибоко пережита й передумана лірика, сповита спокійною мудрістю і зодягнута у філігранну форму поетичних картин, з дотриманням усіх норм поетики й літературної мови» [10].

Оскільки Олександрів «свідомий був того, що з кожною новою книжкою до письменника, а особливо до поетів, критика ставиться з підвищеною вимогливістю» [11], то заздалегідь відповідав опонентам: «усі видатні твори мистецтва у плані світоглядному песимістичні». А. Юриняк із розумінням ставився до песимізму автора «Туги за сонцем», то філософськи зрівноваженого, то «серпанково-ліричного, акварельного. Але тим не менше глибокого і усвідомленого» [12].

У фондах НБУВ зберігаються й прозові гумористично-сатиричні твори Б. Олександрова, які виходили під псевдонімом Свирид Ломачка: «Свирид Ломачка в Канаді» (1951) і «Любов до ближнього» (1961). «Свирид Ломачка належить до великих гумористів». <…> «в умінні знайти і під певним кутом віддзеркалити кривизни довколішньої дійсності, полягає, на нашу думку, секрет Ломаччиної генільності». І далі: «генії гумористики дають здебільшого своєрідну шнапп-літературу, підносять читачеві хвилеве і скоропроминальне, але – вихопивши його (не читача!) живцем, з усім його ароматом. До таких належав колись Остап Вишня (в рахунок не йде: він без кісточки), а тепер належить Свирид Ломачка» [13, с. 3, 4].

До оригінальних праць, з нашої точки зору, належать літературознавчі дослідження Б. Олександрова, зокрема, «Слово о полку Ігоревім» (1960). Однак цей сегмент його творчості ще потребує наукового аналізу фахівців, як і перекладацька діяльність – переклади поетичних і прозових творів з англійської, французької, чеської, білоруської, російської та інших мов. Зокрема, він перекладав твори таких поети, як: Гашід Ансарі, Анна Ахматова, Олександр Блок, Максим Богданович, Расул Гамзатов, Сільвен Гарно, Антоні Гект, Горацій, Ален Гранбуа, Микола Гумильов, Рональд Депре, Михайло Кузьмін, Леонід Мартинов, Михаїл Лермонтов, Гасьен Ляпуент, Пабло Неруда, Саят Нова, Овідій, Яків Полонський, Олександр Пушкін, Аластер Рід, Карл Сандберг, Матей Седньов, Олесь Соловей, Олексій Толстой, Згадаймо, наприклад, перекладену Б. Олександровим збірку віршів А. Ахматової «Реквієм» (1973); переклад антології квебекських поетів «Поезія/Квебек», 1972 (спільно з І. Костецьким та Вірою Вовк) [14, с. 100] та ін.

У 1996 році дружина Б. Олександрова Світлана Кузьменко передала редакції журналу «Дніпро» збірку його неопублікованих віршів «Per aspera ad astra» (через труднощі до зірок) для оприлюднення. Проаналізувавши її, знаний український літературознавець Л. Череватенко підсумував свої враження і зазначив, що у цього поета, «безперечно, будуть навчатися довго, всупереч усім модам і погодам, що пануватимуть на дворі» [15].

Утім, малодослідженою залишається журналістська, редакторська, наукова, бібліотечна діяльність Б. Олександрова, чому, сподіваємося, будуть присвячені нові дослідження.

 

1. Солонська Н. Борис Олександрів : моральна травма за радянських часів та її подолання в Канаді // Укр. альманах. 2021. Вип.  21. С. 154–168.
2.  Ломачка Свирид. В Канаді : фейлетони» // Свирид Ломачка ; літ. ред. Х. Чичка. Торонто : Усатюк, 1951. 101 с.
3.  Качуровський І. Гумор української еміграції // Сучасність. 1992. №  10. С. 152–162.
4.  Француженко-Вірний М. Борис Олександрів (1921–1979) // Сучасність. 1979. Ч. 7–8 (363–364). С.  199–203.
5.  Черінь Г. Краса і насолода туги. Борис Олександрів: Колокруг. Поезії  // Укр. Книга. Філадельфія. 1973. Ч. 2. С. 49–51.
6.  Клен Ю. Борис Олександрів. Мої дні. Лірика // Звено. Інсбрук. 1946. Ч. 3–4. С. 83–84.
7.  Шевчук Г. (Ю. Шерех). Намисто настроїв // Час. Фюрт. 1947.
8.  Базилевський В. Борис Олександрів (1921–1979). ’’Радість у журбі, тепло у смутку’’ // Слово. 2012. 29. 12.
9.  Спольська-Томцьо Н. Борис Олександрів «Поворот по сліду» // Жін. світ. 1983. Ч. 11/12. С. 23–24.
10. Зборовський А. Я. – України син. Борис Олександрів. URL: https://zounb.zp.ua/resourse/pokazhchyky/iz-kolekcii-kanadsko-ukrainskogo-bibliotechnogo-centru/ya-ukraini-sin-boris-oleksandriv
11. Француженко-Вірний М. Борис Олександрів // Заокеанські письменники України. Київ. Смолоскип, 2015. С. 147–162.
12. Юриняк А. «Туга за сонцем» Б. Олександрова // Критичним пером. Лос-Анжелес, Каліфорнія. 1974. С. 115–119.
13. Чичка Х. Професор Свирид Ломачка і сучасна українська гумористика // Свирид Ломачка в Канаді. Торонто, 1951. С. 3–6.
14.  Череватенко Л. Вірю в сонце, і води, і зорі... // Дніпро. 1990. № 9. С.  99–101.
15.  Череватенко Л. „Я над буряним краєм літаю вітрами, і палає душа моя месним вогнем...” // Дніпро. 1996. № 9/10. С.  41– 43.

 

Н. Г. Солонська,

кандидат історичних наук,

 старший науковий   співробітник ВЗУ ІК НБУВ

З поетичної спадщини Бориса Олександрова

Неможливість

Ти постукала в темне вікно.

Хмурий вечір. І вітер. І злива.

Я тебе вже не бачив давно.

Ти постукала в мокре вікно.

Ти? Чи справді це ти? Неможливо.

Що ж, заходь. От година лиха.

Ця година, так довго жадана!

Що ж тепер? Не боїшся гріха?

То заходь. Ця хатина суха,

Королево моя довгожданна!

Мокрі вії. І коси. І плащ.

І в покорі похилені плечі.

А в очах — ніби сміх, ніби плач…

“Може, я не до речі, пробач…”

Ти до речі, до речі, до речі!

“Знаєш, сталось… Прогнав чоловік,

І тепер мимоволі я вільна…”

Дві сльозини з-під темних повік.

(Ну й нікчема він, твій чоловік!)

Але втіха згасала повільно…

Мов сновиддя на фоні вікна,

Де гойдалася смуга ліхтарна.

От і сталось… Невже це вона?

(Щось у серці спускалось до дна)

Квола, мокра — і ніби й негарна…

На потемрені шиби дивлюсь

І малюються рами, мов ґрати.

Може, я від журби захлинусь,

Але як же сказати? – Боюсь! –

Те, що треба, що треба сказати!

Ну і вечір! Сльота і сльота,

Вітровії, і темінь, і злива.

Ти немов би і та, і не та…

(Як нещадно минають літа!)

А здається любив… Неможливо!

 

Спомин про голубиний гомін

 

Говори, моя горлице, говором

Із підгірного Гориня. Грай

Прогаптованим голосом, гомоном

Голубиних розгуляних зграй.

Говори у години голублені

В гомінливому гаю, в гурті,

Де гудуть, у гущавині згублені,

Голокорі грабини густі…

Говори, гомони мені гостею,

Гіркуваті гадки мої грій.

Хай загублену згоду погостимо

В голубиній гряді голубій.

 

Над морем

Дружині

Береги твоїх мрій

Замикаються – вужчі, темніші.

Ударяє прибій

В прибережні базальтові ніші.

Ти над морем сидиш,

Босі ноги торкаються хвилі.

Мов осінній комиш,

Твої плечі печально похилі.

Не журись, примирись –

Ще в житті нам багато не вдасться.

І тепер, і колись –

Що ми ближче, то далі від щастя.

Запах моря гіркий,

Несподіваних бризків навала.

Певно, я не такий,

Як мене ти у мріях бажала.

Нитку-думу сную:

Ну, а море, а хвилі, а бризки?

Кожен долю свою

І недолю приймає з колиски.

Не стикатись ні з ким –

Це як хвилям не битися з молом.

Добре бути гнучким,

Та недобре стелитися долом.

Ти над морем сидиш,

Босі ноги торкаються хвилі.

Мов осінній комиш,

Твої плечі печально похилі.

Це дарма, це дарма:

Колокругу спинити не можна.

Кожна доля – сама,

Як стеблина під бурею, кожна.

Жалем серця не край,

Простягни мені руку з-за моря.

Менше горе віддай –

Не бери собі більшого горя.

 

***

Чи був лихий? Чи, може, був нечесний?

Чи не любив? Чи звабив – і забув?

Чи міг би я у ті зелені весни

Не буть таким, яким я з Вами був?

Думки, думки… Сріблисті альбатроси,

Дзвінкі слова і серця тихий щем…

І синя ніч. І Ваші теплі коси,

Такі пропахлі вітром і дощем…

Це все було. Як дальній рокіт грому,

Як сонця гра над степом весняним…

І ось тепер на камені рудому

Це все, як сон, як літа легкий дим,

Що тане, тоне, губиться поволі,

Кудись пливе без цілі і мети.

Ну що ж – пливи.

Зникай на видноколі,

На тій межі, якої не дійти…

2.ІІ.1974

 

Петрарка (1304–1374)

Він пережив її на цілих двадцять сім,

На двадцять сім печаллю критих років.

І в самоті, у затишку німім,

Він чув луну її останніх кроків

По авіньйонських плитах кам’яних,

Роздзвіння слів, малі уривки речень,

І в храмі, між уквітчаних святих,

Тремкі слова прохань і заперечень.

Канон. Закон. Заказана межа.

Тривожний сон у ранньому розсвітті…

О чарівна, єдина і чужа,

Для мене ти – єдина в цілім світі!

Одна, одна… осяяним чолом,

Очима, голосом, поставою — назавше!

Він так і вмер в сутані, за столом,

На книгу віршів голову поклавши.

Липень, 1974

 

Пам’яті Т. Осьмачки

Цей сірий плащ. І бриль. І буйні брови.

Чола ясного лінія крута.

Так, це Тодось…

Гортанний виспів мови,

І саркастично складені уста.

Який же він інакший, незбагненний!

Все ніби так – і ніби все не так.

Поет, злидар. Бездомний і шалений,

Що по світах бродив, як вовкулак

І не було ніде йому спокою.

Весь білий світ здавався чорним сном.

І ось тепер – цей камінь над тобою,

Над гробівцем, що вкрився бур’яном.

Цей хрест. І напис. Просто. Все до теми.

Ця вічна пам’ять – брама в забуття.

А він лежить – самотній і окремий,

Цілком такий, як був і за життя.

31.05.1979