У різні роки фондами музичного відділу НБУВ (яку б юридичну назву у той час не носила наша бібліотека і відділ) користувалися знані діячі мистецтв. У 1960- і 1970-х роках такими музикантами були –– Б. Гмиря, Г. Жуковський, В. Касіян, М. Крушельницький, Б. Лятошинський, Г. Майборода, Ю. Мейтус, А. Філіпенко, І. Чистяков, І. Шамо та багато інших. Серед документів відділу зберігається оригінал читацької анкети одного з найвизначніших композиторів і у той же час нашого читача –– Бориса Лятошинського [Фото 1, фото 1а]. Будь яка архівна і бібліотечна установа пишається автографами видатних діячів. Такі документи, наче, зачаровані предмети, надають творчій поштовх уяві, фантазіям і наче передають якесь таємниче знання, змиваючи з постатей видатних людей хрестоматійний глянець і перетворюючі їх на близьких, рідних, знайомих (видатних, але про яких хотілося би сказати «я його бачив, я його відчував, він був тут, поруч») [Фото 10, 10 а, 10 б, 10 в].

Борис Миколайович Лятошинський (3 січня 1895, Житомир — 15 квітня 1968, Київ) — український композитор, диригент, педагог, засновник модерністської школи в українській музиці. Його творчість знаменувала перехід вітчизняного мистецтва до новітнього симфонічного звучання, поєднуючи національні традиції з найновішими європейськими музичними тенденціями. Навчався у Київському університеті Св. Володимира на юридичному факультеті (1913–1918), паралельно здобуваючи музичну освіту в Київській консерваторії (1914–1918), де його наставником був Рейнгольд Глієр. Лятошинський від самого початку зарекомендував себе як експериментатор, який прагнув виходу за рамки традиційної гармонії.

За документами нашого фонду можна організувати різні виставки, присвячені різним граням творчості митця у вигляді нотних документів,  або укладених з численних текстових документів (книг, періодики, окремих статей) тощо. У різний час творчим доробком композитора займалися такі вчені-музикознавці, як І. Белза, М. Белінська, Ю. Бентя, В. Гусєв, Н. Зінченко, Я. Іваницька, О. Класова, І. Копоть, О. Малоземова, І. Савчук, В. Самохвалов, О. Таранченко, Л. Хіврич та ін. Серед праць про композитора останніх років безумовну цінність представляє ґрунтовна праця 2016 р. «Борис Лятошинський –– Рейнгольд Глієр. Епістолярна спадщина» (упорядник М. Копиця) [Фото 9], яка також дає змогу відчути справжнього Лятошинського.

Виставка з нотних документів репрезентує його композиторську та редакторську спадщину і представлена різними жанрами, включаючи симфонічну музику, камерні твори, опери та хорову музику. Його стиль еволюціонував від романтизму до експресіонізму, з елементами імпресіонізму, конструктивізму та неокласицизму. У післявоєнні роки в його творах посилилися тенденції героїзму та драматизму.

Найбільш значущі твори та комплекси жанрових уподобань:

• симфонії — П'ять симфоній, кожна з яких є яскравим відображенням його мистецького шляху, особливе місце займає Третя симфонія (1951), в якій проявляється глибокий драматизм та монументальність.
• опера «Золотий обруч» (1929) — на основі повісті Івана Франка «Захар Беркут», в ній поєднано народні мелодії з модерними техніками;
• камерна музика — квартети, сонати та інші твори демонструють майстерність у розробці мелодичних тем;
• камерно-вокальна творчість. Його композиції часто мали символічний характер, митець використовував сучасні музичні техніки, включаючи поліфонію, дисонансні гармонії та складні ритмічні структури.

Лятошинський-педагог виховав цілу плеяду українських композиторів, серед них В. Сильвестров, І. Карабиць, Л. Грабовський, І. Шамо, Є. Станкович,  Л. Дичко та ін. Його викладацька робота в Київській консерваторії (1922–1968) була зразком поєднання академічного підходу із творчою свободою_.

Цьогорічна тематична електрона виставка присвячена 130-річчю від дня народження композитора Бориса Лятошинського, а саме його романсам 1920- х років, тобто творам, що писалися майже або точно 100 років назад.

1920-ті роки стали епохою невиправданих сподівань для покоління українських митців, яке в наступному десятилітті зазнало репресій, переслідувань і знищення. У цей період вони створювали поезію, живопис і музику, позначені модерністською естетикою. Саме в «період свободи» творчості 1920-х років виникає унікальний культурний феномен, яскравим представником якого є Борис Лятошинський. Працюючи в Києві — великому, але все ще провінційному місті того часу, — він у своїх творах кристалізує найсучасніші риси модерністської культури. Його творчість відкриває нові шляхи для українського мистецтва, досягаючи найвищих стандартів естетичної й професійної майстерності. У цей період композитор звертався до жанру романсу як до засобу особистісного самовираження, зосереджуючи увагу на психологічній глибині та образності текстів. 1920-ті роки в Україні були періодом радикальних змін, що позначилися як на соціальному, так і на культурному житті.

Камерно-вокальний жанр  фокусує увагу на сфері внутрішніх переживань особистості, які постають через залучення вишуканих вербальних текстів, їх поетичній метафоричності, наповнення музики символічними образами,  градаціями душевного стану та витонченістю стилістики. Зрозуміло, що це наповнення може забезпечити звернення лише до довершених зразків світової поезії – саме це притаманне камерно-вокальній творчості Лятошинського 1920-х років. Як наголошують О. Верещагіна та Л. Холодкова, «це були особливі роки у становленні національної композиторської школи, позначені напруженими пошуками митців в галузі тематики, стилю, творчої концепції, здатних втілити особливості сучасного життя. Молодий Лятошинський спробував свої сили в багатьох жанрах – від вокальних мініатюр до опери» [2, с. 128].

На думку Т. Булат, на прикладі камерно-вокальної творчості Лятошинського 1920-х – 1930-х років видно, яким тематично розімкнутим, стрімким був рух професійної музики [1, с. 74].

У 1920-х роках Б. М. Лятошинський активно працює в камерних жанрах, приділяючи значну увагу концепції «самотнього голосу поета» з глибоким змістовим насиченням творів. Його романси цього періоду відображають екзистенційно-окреслений світогляд, де центральними стають образи відчуження, недосконалості та швидкоплинності людського буття. Герой романсів Лятошинського часто перебуває у полоні екзальтованих відчуттів і зламлений тягарем об'єктивного існування. Відбір поетичних текстів, включно зі зверненням до символізму, свідчить про прагнення композитора до осмислення індивідуального, особистісного світу.

У 1920-х роках Лятошинський очолював Асоціацію сучасної музики при Музичному товаристві імені М. Леонтовича.

Відтак підбір поетичних текстів стає для композитора надзвичайно вимогливим, серед «його» авторів – імена П. Шеллі, Г. Гейне, Ф. Геббеля, П. Верлена, О.Уайльда, М. Метерлинка, давньокитайських поетів. Їхня поезія, звісно, стимулювала творчі експерименти, пошук свіжих засобів виразності» для романсів митця  [Фото 4], [Фото 5], [Фото 6], [Фото 7].

Як відзначає Л. Кияновська, «спокій і розраду він може знаходити лише у вічному світі природи, у внутрішній зосередженості. Такі настрої панують у вищезгаданих опусах і невипадковим є і вибір поезій. Ось лише деякі назви: «Похоронна пісня» (сл. Г. Гейне), , «В’януть мрії мої в самоті» (сл. П.Шеллі), «Прокляте місце» (сл. Ф. Геббеля)та ін.» [3, с.152] [Фото 8].

Філософія, закладена в поетичних текстах, часто відображає екзистенційний вимір через внутрішнє відчуження, експресивний смуток і роздуми про парадокси буття. У музиці Лятошинського ці настрої передаються за допомогою тонких відтінків виразності, зокрема через мелодекламацію, яка слугує способом інтерпретації поезії. Експресивний фонізм, посилюючи символістські ідеї, загострює емоційне сприйняття тексту. Важливим елементом екзистенційного переживання є тема «людина і природа», де через пейзажні замальовки розкриваються взаємини та використовуються специфічні засоби об’єктивації. Камерно-вокальні твори цієї групи через символи, алюзії та напівнатяки передають відчуженість героя.

В умовах короткочасної «українізації» початку ХХ ст. та відносної свободи творчості композитори прагнули осучаснити національну музичну традицію. Лятошинський у цей час активно вивчав європейські музичні тенденції, зокрема імпресіонізм, експресіонізм і модернізм, інтегруючи їх у свої твори. Романси займали важливе місце в його творчості, оскільки цей жанр дозволяв експериментувати з мелодикою, гармонією та фактурою, залишаючи простір для передачі складних ліричних образів. Для своїх романсів Лятошинський обирав поезії видатних українських і зарубіжних авторів. Одним із найяскравіших прикладів є його звернення до поезії зарубіжних поетів, які відкривали простір для драматичних і філософських інтерпретацій. У його романсах звучать ідеї боротьби, страждань, кохання, туги й надії.

У романсі «Хтось мені казав» (із М. Метерлинка) (Фото 3) розкриваються глибоко трагічні образи, позначені елементами фантастики. Центральна постать – наречений, чия доля трагічно завершується через нерозділене кохання: життя згасає, мов свічка, що спалахнула лише раз. Екзистенційні мотиви, властиві камерно-вокальним мініатюрам, постають своєрідним відображенням внутрішнього світу композитора, символізуючи втрату надій та ілюзій.

Збірка «Борис Лятошинський. Романси 1920-х (автор-упорядник, кандидат мистецтвознавства І. Б. Савчук) представляє перше повне видання романсів  композитора, створених у 1920-х роках (Фото 2). До неї увійшло 40 творів, які відображають творчі пошуки композитора в період становлення його індивідуального стилю. Збірка містить аналітичне музикознавче дослідження, що передує нотному матеріалу, в якому висвітлюються образно-стильові пріоритети та особливості творчого методу Б.М. Лятошинського. Також у виданні подано детальні коментарі щодо історії авторських рукописів та перших публікацій, серед яких у середині 1920-х років було надруковано близько 10 творів. Емоційна напруженість і експресивність романсів відображають трагічні події, що відбувалися у Києві в період 1918–1920 років, і знаходять відгук у музичних образах композитора.

Лятошинський приділяв особливу увагу мелодії романсів, збагачуючи її інтонаціями народної пісенності  та поєднував їх із сучасними гармонічними засобами, такими як дисонанси й хроматизм, що додавали емоційної напруги. Його гармонічна мова стала новаторською для української музики 1920-х років, включаючи експерименти з ладовою палітрою, імпресіоністичні техніки, витончені модуляції та розширені акорди. У романсах фортепіано набуває драматичної ролі, збагачуючи твори поліфонічними фактурами й складними гармоніями, що передають глибокі переживання ліричного героя. Твори Лятошинського охоплюють широкий спектр емоцій — від споглядального замилування до екзистенційного трагізму, інтегруючи європейський експресіонізм із українськими пісенними традиціями. Романси 1920-х років стали своєрідним полем для розвитку індивідуального стилю Лятошинського. Він створював ліричні композиції, які водночас залишалися інтелектуально насиченими. Ці твори демонструють здатність композитора передавати тонкі нюанси людських переживань за допомогою сучасних музичних засобів. Наприклад, у романсах на слова Г. Гейне в українському перекладі відчутно експресіоністичний вплив, що підкреслює відчуженість і тривогу. Романси Лятошинського 1920-х років вплинули на подальший розвиток українського вокального мистецтва. Вони стали взірцем поєднання традицій і новаторства, відкривши шлях для експериментів у жанрі камерної музики. У них відобразилися загальні тенденції українського музичного модернізму, а також унікальне бачення композитора. Таким чином романсова спадщина Бориса Лятошинського є важливою частиною української музичної культури, яка заслуговує на ретельне вивчення та популяризацію. Вона відображає не лише його індивідуальний стиль, а й загальні культурні процеси України першої половини ХХ століття. Так, романс «Прокляте місце» відображає роздуми ліричного героя, що перебуває в емоційній екзальтації. Його уява оживляє тінь померлого друга, а містична смерть, сповнена привабливості, стає об’єктом його тяжіння (Фото 8).

Така образна символіка і суб’єктивістські мотиви, принципи індивідуального звуковисловлення ніяк не поєднувалися з прокрустовим ложем «соціалістичного реалізму» з його декларативними масовістю та доступністю. Борис Лятошинський, як це й доводять його романси 1920-х років, справді був зовсім іншим. І тому, як наголошувала Т. Булат, художньо-естетична цінність камерно-вокальної музики Лятошинського є «історично неминущою [1, с. 84].

Композитор намагається передати глибину філософської думки, мінливості, але разом з тим і екзальтованості, психологічної напруги. Як зазначає Н. Королюк, Лятошинський, «глибоко відчуваючи особливості внутрішньо-емоціонального світу людини, тяжів до образної сфери романтично-загадкового, поетично недоказаного… душевний настрій особистості не можна усвідомити лише у реально-прагматичному ключі, адже кожна індивідуальність є своєрідною і неповторною» [4, с. 231].

Лятошинський став центральною фігурою українського музичного модернізму. Його роботи досліджувалися як в Україні, так і за її межами. Він намагався подолати радянську цензуру, залишаючись вірним своїй ідентичності. Його творчість стала символом опору тоталітарному режиму і підтвердженням сили українського духу в культурному просторі.

Лятошинський — це яскравий приклад митця, який поєднав глибокий патріотизм із прагненням до інновацій. Його спадщина нагадує нам про незламність українського мистецтва навіть у найважчі часи.

А ще, Лятошинський – наш, він з читачів нашого відділу.

Перелік використаної літератури

1. Булат Т. Романси Б.М. Лятошинського (Образно-тематична і стильова еволюція жанру) / Борис Николаевич Лятошинський : сб. ст. / сост. М. Д. Копиця. К.: Муз. Україна, 1987. С. 73-84.

2. Верещагіна О., Холодкова Л. Історія української музики XX ст. : навч. посіб. для студентів музичних спеціальностей вищиї навчальних закладів. Київ: «Освіта України», 2010. 268 с.

3. Кияновська Л. Українська музична культура: навч. посіб. Львів: Тріала плюс, 2009.356 с.

4. Королюк Н. Корифеї української хорової культури XX століття. Київ: Музична Україна, 1994. 288 с.

5. Романси 1920-х /авт. упоряд. І. Б. Савчук ; Ін т проблем сучас. мистец. НАМ України. Вид. 2 е, перероб. і виправ. К.; Ніжин : Лисенко М. М., 2015. 292 с.

Дубровіна І.В., Івченко Л.В.