«Я й не жалую….» ––  символ творчого діалогу двох митців

…На титулі цього видання є дарчий напис автора ––  видатного українського композитора Станіслава Людкевича: «Високоповажному Академіку Орденоносцеві Кримському на пам’ятку його незабутніх виступів в Київі в лютому 1941 р. від автора». Ймовірно, що цей  запис здійснено композитором під час святкування 70-річного ювілею Агатангела Кримського та з нагоди вручення йому ордену Трудового Червоного Прапора.

А цього січня Агатангелу Юхимовичу Кримському  відлічується 154 роки…

Примірник романсу з автографом композитора зберігається у відділі музичних фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Він  належить до невеликої за кількістю творів серії Людкевича «Сольоспів з фортепяном», виданої у Празі. Але, як було прийнято у той час, у виданнях нот рік публікації не зазначали.

«Я й не жалую» –– солоспів для тенора або сопрано з супроводом фортепіано – написано Людкевичем в 1910, а вперше виконано  співачкою Бачинською 22 червня 1911 року в Станіславі. Відповідно у 1910 або 1911 роках було опубліковано ноти романсу, як зазначила дружина композитора [2, с. 121]. Тому дата публікації романсу 1920–1939 рр. в описі НБУВ є помилковою.

Агатангел Кримський належав до кола національно орієнтованої інтелігенції, підтримував постійне спілкування з М. Драгомановим, Б. Грінченком, І. Франком, Лесею Українкою, С. Єфремовим та іншими діячами культури. Разом з Володимиром Вернадським Агатангел Кримський –– співзасновник Всеукраїнської Академії наук, займав посаду її неодмінного секретаря, був професором Київського університету. У 1921–1929 роках він – учений-сходознавець, мовознавець, історик, письменник та перекладач – став директором Інституту української наукової мови. Та вже у 1929–1930 роках для нього почався період численних звинувачень та інсинуацій, його позбавили майже всіх посад і можливості публікувати наукові праці.

Однак 1937-го року його знову запрошують до Академії — займатися аспірантурою. В Інституті мовознавства 1938-го дають очолити відділ української мови, 1939-го — відправляють до тільки-но оголошеного «радянським» Львова як живий доказ благих намірів срср щодо творчої інтелігенції. А Кримський був істинним інтелігентом, яких мало. Знав близько 60 мов, мав надзвичайно широкі наукові інтереси у лінгвістиці, арабістиці, семітології, славістиці, джерелознавстві та інших науках. Переклав українською мовою твори арабської, турецької та перської літератури, а турецькою мовою – твори Тараса Шевченка, подарував його «Кобзар» у дарунок Рабіндранату Тагору. Виїздив у тривале наукове відрядження до Сирії та Лівану. Збирав колекції грамплатівок та поштових марок.

З початком війни, вже у липні 1941 року, до Звенигородки, де тоді перебував Кримський, прибув уповноважений комітету держбезпеки, наказуючи терміново вирушати до Києва й обіцяючи евакуювати звідти. Ученого, який ще не оклигав від інсульту, виносять на ковдрі до авто. Привозять не додому, а до спецкорпусу в’язниці, де звинувачують в «активізації діяльності, спрямованої на утворення самостійної буржуазної української держави, на відрив України від срср» та «очолювання націоналістичного підпілля». Тим часом гітлерівці вже форсують Дніпро, тож попри категоричні відмови від висунутих звинувачень, Кримського в запломбованому арештантському вагоні відправляють до казахського Кустаная. Менш ніж за три місяці – 25 січня 1942 року – вчений іде з життя в лазареті кустанайської загальної тюрми №7. Обставини його відходу залишаються так само невідомі, як і місце поховання. Реабілітований 1957 року. 

Отже, можемо припустити, що примірник романсу «Я й не жалую…» був в особистому користуванні Кримського не більше року. Маємо надію, що перед нами саме той екземпляр твору, який йому подарував Людкевич. Бібліотека А. Кримського зберігається у НБУВ, її Агатангел Кримський передав до нашої книгозбірні ще в 1919 році. А також понад 2 тисячі книжок з бібліотеки Кабінету арабо-іранської філології, який він очолював, було передано вченим до Бібліотеки у 1934 році (за умови збереження цілісності та нерозпорошеності колекції задля майбутніх дослідників-сходознавців). У 1951 році НБУВ придбала найбільшу частину його книжкової колекції, ще майже півтисячі книжок родичі вченого передали Бібліотеці в 1961 році. Загалом книжкова колекція Агатангела Кримського у НБУВ налічує 14 897 видань XVII–XX століть.

Чому саме вірш Кримського обрав композитор? Поезія Кримського вражала сучасників імпресіоністичною манерою письма [1, с. 64], це було співзвучно і творчості Людкевича того часу, і загальній музичній стилістиці епохи.  Серед численних талантів А. Кримського було захоплення поезією у східному стилі. Відомо, що вірш «Я й не жалую, що кину сьвіт отсей» був написаний Кримським у 1900 році і розміщений у збірнику «Пальмове гілля. Екзотичні поезії» як частина поезії «Передсмертні мелодії» під № V.

Я й не жалую, що кину світ оцей:

Бо не кину дорогих мені людей,—

Розіллюсь по всій природі:

В любій, сонячній погоді,

В срібних водах, у лісках,

У квітках…

Ідея вірша – пантеїстична, герой не шкодує, що залишає світ, ніби прощається, стаючи частиною світу. Твір сповнений індивідуальної меланхолії та стриманого смутку, резонує з духовними пошуками Людкевича як митця, що бачив у музиці відображення глибоких людських переживань. Саме тому цей романс став не лише окремим твором, а й символом творчого діалогу двох митців.

Основні теми твору — спогади, смуток і прийняття долі. Мотиви втрати й меланхолії відображають настрої доби, у якій жив Кримський, сповненої викликів, політичної нестабільності та особистих випробувань. Музика до романсу «Я й не жалую» гармонійно передає настрій тексту Кримського. Композитор використовує мінорну тональність і повільний темп, щоб підкреслити елегійність і меланхолійність твору, водночас зберігає національну самобутність.

Як зазначає А. Загайкевич, вплив нових тенденцій, пов’язаних із заглибленням в особистий світ людини, зацікавлення символікою пейзажних зарисовок був новим напрямом у творчості Людкевича [1, с. 55].

Кінець ХІХ – початок ХХ століття був періодом зростання українського національного руху, що прагнув утвердити українську мову, культуру та ідентичність у контексті колоніального становища. Обидва автори були натхненниками українського національного руху, відображаючи у своїй творчості ідеї національної ідентичності, духовного зростання та культурного самовизначення. Видатний український композитор Станіслав Людкевич (1879–1979) з захопленням писав романси на слова сучасників. Вибір митцем поетичного тексту А. Кримського  відбивав його художньо-стильові уподобання, розуміння тогочасної дійсності. Можна сказати, що цей вірш був новаторським для свого часу і за характером колористично-зображальним в манері імпресіонізму, що потребувало від композитора пошуку нових засобів виразності та формотворчих прийомів. Адже С. Людкевич гостро відчував пульс життя та епохи, прагнув через музику піднести українську музичну культуру до рівня світового та європейського мистецтва, зберігаючи її унікальні національні риси.

Отже, романс «Я й не жалую» відображає глибину емоцій, витонченість слова й музики, а також багатство української культурної спадщини. Він є не лише прикладом вдалого поєднання музики та слова, а й виявом глибшого ідейного та мистецького зв’язку між двома творцями – Агатангелом Кримським  і Станіславом Людкевичем.

І. В. Дубровіна,

наукова співробітниця

відділу музичних фондів НБУВ

Список використаних джерел

1. Загайкевич М. С. П. Людкевич. К., 1957.

2. Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т. 1. Львів, 2005. 636 с.