Десятки українських музикантів на початку ХХ сторіччя на запитання, хто був їх вчителем, відповідали, що вчилися у Глієра, а пізніше музиканти казали, що вчилися в учнів Глієра, а ще пізніше в учнів-учнів Глієра.

У 2025 році виповнюється 150 років від дня народження композитора, диригента, педагога, музичного та громадського діяча Рейнгольда Глієра. З цього приводу Верховна Рада України постановила відзначити цю дату на державному рівні[1]. Відділ музичних фондів також долучається до вшанування ювілею Р. М. Глієра і презентуватиме продовж року декілька виставок за екземплярами, які гідні особливої уваги і претендують на звання рідкісних та навіть «унікальних».

Особливу роль у розумінні непересічної особистості композитора відіграли дружні стосунки співробітників музичного відділу НБУВ з представником родини Глієрів – правнуком Рейнгольда Глієра, доктором економічних наук, професором Кирилом Новосельським. Товаришування відображалося в його регулярних відвідуваннях нашого відділу, участі в концертних заходах «Музичної вітальні», презентації і подарунках нових книжкових видань про постать і творчість Р. М. Глієра, обмін маловідомою інформацією про життя родини Глієрів у Києві.

Рейнгольд Моріцович Глієр був корінним киянином, утім мав німецько-польське походження. Саме у Києві утворилася сім’я батьків Рейнгольда Глієра –– Моріца Глієра і Юзефи Корчак (іл. 1). Гольдік, як називали його рідні, народився 11 січня 1875 третьою дитиною з чотирьох у родинному будинку на Басейній 6, а 19 січня 1875 року був охрещений в Євангелічно-лютеранській церкві святої Катерини в Києві (іл. 2, 3). У родинному будинку розташовувалася й фабрика духових музичних інструментів його батька. На жаль, будинок на Басейній не зберігся до наших часів, але ж кірха слугує Німецькій євангелічно-лютеранській громаді й досі, є історичною і архітектурною прикрасою вулиці Лютеранської. Рейнгольд почав вивчати гру на скрипці у ранньому віці з Адольфом Вайнбергом, який служив у вищезгаданій церкві. Тут і проявився музичний талант Рейнгольда. У віці десяти років він вступив до Другої київської гімназії (іл. 4), а трохи пізніше – до Київського музичного училища (1891) (іл. 5). Його основний предмет – скрипку – викладали Отакар Шевчик[2] і його учень –– Михайло Сікард, а курси теорії та композиції – Євген Риб. Під час навчання в училищі Р. Глієр написав свої перші твори – п’єси для фортепіано та віолончелі, 2 струнні квартети й Увертюру для симфонічного оркестру. Юний композитор продовжив музичне професійне навчання в Московській консерваторії на факультеті композиції, після цього – опанував професію диригента в Берліні. У 1913 році вже відомий композитор Р. Глієр отримав запрошення від першого директора новоствореної Київської консерваторії Володимира Пухальського викладати теорію композиції (строгий стиль, канон, фугу та інструментування) (іл. 6). Через рік, у 1914, Р. М. Глієра обирають директором консерваторії, яку він очолював до 1920 (іл. 7). Р. Глієр продовжив формування колективу професорсько-викладацького складу, організовував студентський оркестр і хор, викладав музичні дисципліни, організував гастрольні музично-концертні заходи для міста, гастролював як симфонічний диригент містами України. Як педагог з композиції, він виховав багатьох видатних українських композиторів, серед яких славетні імена Л. Ревуцького і Б. Лятошинського.

На час роботи Р. М. Глієра в Київській консерваторії припали історично нелегкі часи (Перша світова війна і Українська революція 1919–1921), і він не раз знаходився на межі життя і смерті. Правнук композитора Кирило Новосельський розповідав, що Рейнгольда Моріцовича п’ять разів заарештовували через «співпрацю з попередньою владою», а як відомо з 1917 по 1920 рік влада змінювалася, як у калейдоскопі. Причиною обвинувачення у «співпраці» могли вважати навіть те, що на концерті були присутні представники будь-якої з «попередніх влад». Після арештів –– його п’ять разів виводили на розстріл, але раптом, кожного разу знаходився захисник, який казав: «Як можна вбивати нашого вчителя?!».

Р. М. Глієр активно брав участь у культурному житті Києва періоду Української революції 1919–1921. Про це свідчать факти, які замовчувалися у радянських монографіях про нього. Взагалі не згадувалася співпраця з Лесем Курбасом, не писали й про музику до інсценізації «Гайдамаків» та інших творів на слова Т. Шевченка (інформація з’явилася лише після смерті композитора). Другою мандрівною хоровою капелою Дніпросоюзу під орудою К. Стеценка у 1920 році виконувався хор «Було літо» під час туру по Правобережжю і Півдню України у програмі поруч з творами М. Лисенка, О. Кошиця, М. Леонтовича (іл. 8). Не писалося й про замовлення Музичного товариства імені М. Леонтовича інструментовки гімну «Ще не вмерла Україна». Частину його рукописів і друкованих нот перед від’їздом з Києва було передано у нотозбірню Дніпросоюзу (див. «Інвентарний каталог Нотозбірні…», що зберігається в Інституті рукопису).

До української тематики Глієр звертався протягом всього свого життя. У київський період Р. М. Глієр написав симфонічну поему «Тризна» (1911–1915) за мотивами твору Т. Шевченка; хоровий септет «Ой, у полі жито», хор а cappella «Було літо», оркестрував та редагував опери М. Лисенка «Наталка Полтавка», «Чорноморці» (1918–1920), сцени з опери «Тарас Бульба» (1920). Інструментував твори К. Г. Стеценка –– кантату «Шевченкові» і драматичні картини «Гайдамаки». Після переїзду в Москву Глієр створив симфонічну картину-балет «Запорожці» (1921), симфонічну поему «Заповіт» (1939), працював над балетом «Тарас Бульба» (1951–1952) за мотивами твору Миколи Гоголя. Як стверджують музикознавці, вплив українського фольклору найбільш яскраво простежується в таких творах: Перший струнний квартет (1889), Перша (1899–1900) і Друга симфонії (1907–1908), Концерт для арфи з оркестром (1938), «Урочиста увертюра» (1937) та ін. Це лише частина його величезного спадку, який нараховує понад 500 творів, серед них – 7 балетів, 5 опер і понад 150 романсів.

Помер Рейнгольд Моріцович 23 червня 1956 р. Його ім’ям у тому самому році названо Київське музичне училище, оскільки фактично воно було реорганізовано в Київську консерваторію, директором якої працював у 1914–1920 році Р. М. Глієр, і сам – колишній випускник цього училища.

У відділі музичних фондів збереглися примірники, у більшості випадків – нотні видання, на яких містяться провенієнції, тобто власницькі або дарчі написи та інші позначки (автографи, екслібриси, печатки), що свідчать про походження та приналежність документа і відрізняють їх від інших примірників того самого накладу.

Автографи композитора. До власницьких автографів відноситься підпис композитора «Р. Гліеръ», що розташований на титульному аркуші у верхньому правому куті видань. У відділі такі автографи містяться на десяти примірниках романсів різних опусів – від 14-го до 63-го, опублікованих у видавництві П. Юргенсона з 1904 по 1913 рік. Автографи написані чорнилом – п’ять і графітним олівцем – п’ять. Підписи композитора здійснені за орфографією до 1918 р., тобто, із «ъ» наприкінці прізвища, що підтверджує час їх появи. Романси належать до перших і прижиттєвих видань його творів (іл. 9–18). Однак, поки що залишаємо без коментарів факт  власницьких, а не дарчих підписів на власних творах композитора.

Іл. 19 –– Напис олівцем на останній сторінці примірника «Упоена и в неге тонет», що вміщує перелік з чотирьох романсів, вірогідно, є так само автографом Глієра, оскільки співпадає почерк (характерні літери «д», «т»).

«Осени дыханием гонимы №99

Там, где сетью белоснежной №61

Могла ль не верить я

Взор твой безмолвен».

Усі ноти з автографами композитора мають печатку «Нотозбірня Дніпровського союзу Споживчих Союзів України». Для з’ясування подробиць їх надходження до фонду, нами було виявлено запис до інвентарної книги «Нотозбірні». Це відбулося у 1920 році, саме тоді, коли Глієр змушений був покинути Київ і переїхати до Москви.

Автограф-підпис брата – Моріца Глієра. На романсі Рейнгольда спостерігаємо і підпис Моріца Глієра, старшого брата композитора. Моріц мав музичну освіту, грав на віолончелі, давав концерти. 1896 разом з молодшим братом Карлом наслідував від їхнього батька Фабрику духових музичних інструментів, що знаходилася в Києві в родинному будинку. Підпис, виконаний чорнилом: «М. Гліеръ» знаходиться на примірнику романсу op. 36 Р. Глієра «Смерть» для баса (1908), видання «П. Юргенсон» (іл. 20).

Екслібрис Єлизавети Мусатової-Кульженко (1871–1951). Ще один власницький знак –– у вигляді печатки, знаходимо на нотах романсу op. 23 Р. Глієра на слова А. Струве «В дали безбрежной» (іл. 21).

Екслібрис належить оперній і камерній співачці (сопрано) Єлизаветі Мусатовій-Кульженко. Окрім сольного співу, Мусатова-Кульженко надавала значну увагу музично-суспільному життю Києва. Народжена у Санкт-Петербурзі, навчалася співам у Петербурзькій консерваторії, а з 1897 року переїхала жити в Київ, виступала в хорових і квартетних концертах, виставах Київського драматичного товариства, діяльним членом якого багато років був її свекор – знаний успішний видавець, друкар Стефан Васильович Кульженко. З початку 1900-х та до 1919 року Мусатова-Кульженко співала тільки на концертах у Києві та двічі (1901 та 1909 року) в Одесі. Співачка влаштовувала у себе вдома камерні концерти своїх учнів. Єлизавета Мусатова-Кульженко входила до складу музичної комісії при Київському літературно-артистичному товаристві, яку очолював Микола Лисенко. До складу комісії також входили піаністка Людмила Паращенко, скрипаль і альтист Казимир П’ятигорович, скрипаль Михайло Сікард, директор музичної школи, композитор, піаніст Микола Тутковський, віолончеліст, контрабасист Карл Шадек. 1905 року товариство було закрите царською владою.

Відносно творчої співпраці Глієра з Є. Мусатовою-Кульженко свідчить його романс op. 62 № 1 «Ты мне была сестрой» на слова К. Бальмонта, присвячений співачці. Про посвяту романсу знаходимо інформацію в довідковій літературі про Р. М. Глієра. Отже, посвяти вказують на постійний зв’язок митця з рідним містом та його музичними діячами. Під час підготовки даної виставки нами виявлено ще один романс, присвячений співачці Мусатовій-Кульженко – op. 63 «Да, это был лишь сон» (екземпляр з афтографом Р. Глієра) на слова М. Лохвицької, написаний 1913 року, коли композитор тільки-но повернувся до Києва працювати у щойно відкриту консерваторію (іл. 13, 22).

Про творчу співпрацю Глієра зі співачкою свідчить також «прощальний» концерт співачки перед еміграцією, анонсований у пресі (газета «Известия» №2 14.02.1919, с. 4): «15.02 в залі консерваторії відбудеться Ранок романсів Р.М. Глієра у виконанні Є. Мусатової-Кульженко й автора». Це засвідчує особливий творчий і дружній зв’язок між композитором і виконавицею. З початком Першої світової війни Мусатова-Кульженко виступала у Києві на благодійних концертах на користь родин загиблих воїнів, 1919 емігрувала до Югославії. Окрім Р. М. Глієра, Єлизаветі Мусатовій-Кульженко присвячували романси й інші українські композитори: учень Р. М. Глієра Костянтин Регаме (1879–1938) «В глухую ночь моей печали» (1913); М. Тойман-Шетохіна «Былина о свободе» (1917); П. М. Швачкін «Колыбельная» і «Мазурка» (обидва 1918) – всі вони видані в Києві і зберігаються у ВМФ.

Наступна група провенієнцій включає в себе печатки нотних магазинів. До них відносяться наступні: «П. Юргенсон / Москва» і «Музыкальный и нотный / магазинъ / Е. М. Краснеръ / Таганрогъ». Дані печатки знаходяться на екземплярах романсів, виданих П. Юргенсоном (іл. 23, 24).  

Печатки бібліотек представлені штампами книго-нотозбірень при видавництвах. Їх знаходимо на прижиттєвих перших виданнях творів – 12 листків з альбому для віолончелі і фортепіано op. 51 №№ 5, 12 – печатка «Leon Idzikowski Libraire / Editeur de musique á Kieff» (іл. 25), в нотах партитури для оркестру симфонічної поеми «Сирени», Першої і Другої симфоній, виданих у М. П. Беляєва печатка «Нотная библіотека М. П. Беляева С. Петербург, Николаевская ул. 15» (іл. 26). Крім того, печатки наукових, публічних, і учбових бібліотек – «Нотозбірня Дніпровського союзу Споживчих Союзів України» (іл. 27), «Музично-теоретична бібліотека ім. К. Стеценка при музичному т-ві ім. Леонтовича» (іл. 28), «Библиотека Ленинградской государственной консерватории» (іл. 29). Велику кількість провенієнцій складають і печатки НБУВ (іл. 30). Вони – важливе джерело з вивчення історії формування фонду нинішньої Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: «Бібліотека УАН Музичний відділ», «Всенародня бібліотека України в Київі», «Всенародня бібліотека України В.У.А.Н.» (округла маленька), «Всенародня бібліотека України В.У.А.Н.» (овальна велика), «Державна Публічна Бібліотека УРСР», «Бібліотека Академії наук УРСР.

Київська муніципальна академія музики ім. Р. М. Глієра (колишнє Київське музичне училище), а також інші музичні установи відзначають 150-річний ювілей визначного музиканта. Серед них проєкти: 1) ГлієрФест-2025, що включає проведення концертів, наукових дискусій, майстеркласів, творчих зустрічей, спрямованих на вивчення спадщини Рейнгольда Глієра та його учнів; 2) винятково інформативний проєкт «Коло Глієра» доступний на сайті: https://www.horowitzv.org.

Борис Лятошинський, корифей української класичної музики, про свого вчителя Р.М. Глієра писав: «Без будь-якого перебільшення можна сказати, що різнобічна і невтомна діяльність Глієра в Києві зіграла величезну роль в музичному житті міста. Він завоював величезний авторитет в Україні як композитор, диригент, педагог і громадський діяч, як талановитий, чуйний музикант, порадами якого користався багато хто».

Молодша наукова співробітниця відділу музичних фондів

Олена Цибульська